Любити Церкву і служити Їй так, як Вона бажає, щоб Їй служили

Альваро дель Портільо порушує питання нашого зростання в любові та служінні Церкві

«Християнин, який хоче поводитися як син Божий, не може залишатися нечутливим у ситуації безбожності або індиферентності до божествених вимог. Найпершою і найбільш важливою відповіддю має бути молитва, підсилена пропонуванням маленьких умертвлінь і добре звершеною працею, із серцем та думками, зосередженими на потребах Церкви. Ця наша епоха триває, будучи «часом для молитви і часом для жертви», як висловлювався наш Засновник святий Хосемарія, особливо в останні роки свого земного життя, – щоб у такий спосіб ви і я (...) змогли щиро повторити за святим Павлом: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1, 24).

Любити Церкву, служити Їй так, як Вона бажає, щоб Їй служили, – є «святою пристрастю» (...)! Просіть Святого Духа, щоб запалив вас цим вогнем любові до своєї Нареченої. (...) Тому важливо часто запитувати себе: Якою є моя любов до Церкви? Чи страждаю і радію разом з Нею, в її скорботах і в її радостях? Чи вважаю своїми власними, особистими, всі її переживання? Чи відчуваю відповідальність апостольства, прагнучи, щоби з кожним днем збільшувалася кількість тих, котрі бажають любити Бога всім своїм серцем і працювати для Церкви з усіх своїх сил? Чи усвідомлюю допомогу, яку можу і повинен надати Містичному Тілу Христа своєю молитвою і своїм умертвінням, виконуючи з вірністю – з любов’ю і для любові – свої щоденні обов’язки? Чи розумію, що повсякчас Церква потребує мене? Чи ті, хто спілкуються зі мною, могли б визнати мене вірним сином цієї Святої Матері з огляду на мої зусилля, що їх я докладаю, аби свідчити і втілювати в життя мою віру?

Не забувайте, що мірою своїх можливостей, кожен має намагатися вплинути своїми ідеями і власною поведінкою, вільною і відповідальною, на громадську думку та професійну сферу, на осіб та засоби, за посередництвом яких приймаються рішення щодо майбутнього суспільства, у спосіб, яким вони поважатимуть і постійно поширюватимуть християнське вчення. Маючи мужність, кожен повинен вібрувати як жива складова Церкви, якій належить певна відповідальність у розповсюдженні євангельської новини: наповнити християнським духом родину, право, роботу, відпочинок, освіту, розваги...»[1] .


[1] (Carta, noviembre de 1988. –Vol. I. – N. 407.).