Мене звати Олександр, мені 30 років, я живу і працюю в Києві. Я був охрещений у дитинстві в римо-католицькому храмі, проте став практикуючим католиком тільки в 16 років. І буквально в перші ж дні свого «життя» в Церкві я почув Голос, який мені казав: «Будь святим!».
Але про Opus Dei і про покликання до святості в моїх повсякденних обов'язках я тоді не знав. Кожну неділю ходив до храму, але, на жаль, через кілька років це перетворилося на рутину. Можна сказати, що поступово я став «ігнорувати» цей Голос, що закликав до мене дуже часто. Думаю, що тоді я був, як більшість людей. Звертав увагу на недоліки Церкви, священиків, парафіян (але тільки не свої) і поступово втрачав віру. На мене впливала інформація про духовний занепад суспільства, панування культури смерті і розвиток антихристиянства. Але все ж, Господня рука була зі мною.
В 2006 р. я вирішив змінити місце роботи і, водночас, прийняти таїнство миропомазання (як відомо, це видимий знак присутності Святого духу). І ці події докорінно змінили моє життя. Через кілька днів після миропомазання я молився у київському храмі св. Олександра, просячи Бога провести мене по життю. І тут, в одну мить, переді мною відкрився мій подальший шлях. Все ніби «розклалося по поличках», і я зрозумів, що робити. Наступного дня я звернувся до інформаційного центру Opus Dei і розповів, що хочу якимось чином допомагати Справі Божій. Поступово познайомився з духовністю прелатури, і мої друзі порадили кілька духовних практик, які внесли значний порядок в моє духовне життя: щоденне духовне розважання, кілька невеликих, але регулярних молитов, вечірнє читання духовної літератури. Особистий приклад і явні плоди молитви, які цвіли в моїх нових знайомих і починали рости в мені, показували, що я на правильному шляху. Особливо мене торкнулися слова св. Хосемарії Ескріва, засновника Opus Dei, який говорив про покаяння: «Це точне слідування тому розкладу, за яким ти зважився будувати своє життя. Покаяння - це підйом в призначений час, навіть якщо тіло твоє чинить опір. ... Покаяння вимагає від тебе вміння знаходити час для виконання всіх своїх обов'язків - перед Богом, перед іншими, перед самим собою. ... Покаяння - це ставитися з делікатністю до стражденних, хворих, нещасних, терпляче відповідати докучливим і тим, що прийшли недоречно. ... Покаяння - це добрий стан духу, який зберігається наперекір дрібним обмеженням повсякденного життя. Це - продовження роботи і після того, як пропала наснага, з якою ти її починав ... ».
Зараз я продовжую працювати в громадській організації. Я присвятив цій справі вже 8 років, і думаю, що я на правильному шляху. Ця робота пов'язана з людьми, з соціальною роботою у сфері паліативної та хоспісної допомоги невиліковно хворим людям.
Вона дуже цікава, хоча і нелегка. Іноді доводиться мати справу з фінансовими, організаційними труднощами або нерозумінням. Але все ж у таких випадках згадуються перші тридцять років життя Христа, коли Він був теслею і жив дуже простим життям, гідно і старанно виконуючи свої обов'язки. Шлях цього життя був багато разів пройдений Його послідовниками, значна частина з яких була членами Справи Божої. Вони «були стійкими, мужніми, вони були людьми ...». І тоді бачиш результати Божої роботи в тобі і через тебе, і розумієш, що саме цього Бог і чекає від тебе. Насправді, коли я тільки починав працювати, було важко доводити всі справи до кінця і робити їх якомога краще, адже Богу не можна жертвувати халтуру. Проте з часом моя майстерність зростала і скоро вже було легше досягти гарного результату.
Я намагаюся рости над собою і жити так само. І дуже хотів би, щоб «полум'я моєї любові до Бога і людей не було болотним вогником - цією примарою вогню, який не гріє і не здатний запалити те, до чого доторкається»!