Мої дорогі діти, нехай Ісус береже для мене моїх дочок та синів!
Два дні тому ми відзначали урочистість святих Апостолів Петра і Павла, стовпів нашої віри, які пролили в Римі свою кров за Христа. І саме в цьому місті святий Петро встановив свою катедру і вкоронував мучеництвом своє земне життя. Таким чином Церква Риму стає Матір’ю і головою усіх церков Міста і Світу. Тож подякуємо Богові за цей його план утвердження християн в одкровенні і видимої гарантії єдності, і навчимось дарувати власне життя, помираючи щодня для свого «его».
Господь готував заснування Церкви протягом усієї історії спасіння. Спочатку в Старому Завіті, коли обрав Ізраїль своїм народом. Потім, коли настала повнота часів, Він надіслав свого Улюбленого Сина, з його проповіддю й чудами, котрий покликав Апостолів і послав цих Дванадцятьох продовжувати Його місію відкуплення. “Проте Церква народилася передусім з цілковитого дару Христа за наше спасіння, провіщеного установленням Євхаристії і здійсненого на хресті”[1]. Згодом, “коли здійснилось діло, яке Отець дав Синові до виконання на землі (пор. Йн 17, 4), у день П’ятидесятниці був зісланий Святий Дух для постійного освячення Церкви”[2]. Як того хотів наш Отець, сповнимось подивом перед цими таємницями і попросимо в Неба сильної віри.
Церква цілковито залежить від Воплоченого Слова, яке вона являє світу до кінця часів; вона керована Святим Духом, який живе в її душі як у своєму храмі. Подякуймо й здивуємось цьому глибинному зв’язку між Церквою та Святою Трійцею: вона й ми є святим народом Божим, містичним тілом Ісуса Христа, помешканням Утішителя. Отже абсолютно логічно, проголосивши в Символі віри нашої віру в Ісуса Христа і божественність Духа Святого, сповідати таємницю Церкви, в яку ми ввійшли через Хрещення, і в який – як універсальному таїнстві спасіння – звершується справа нашого освячення.
Вірую в єдину, святу, вселенську й апостольську Церкву[3]. Це сповідання віри, з переліком чотирьох положень, які внутрішньо і суттєво визначають Церкву і, водночас, проявляють її зовнішньо, є виразною ознакою католицької доктрини. Це головні особливості Церкви, які витікають з її природи саме так, як того хотів Христос. І будучи головними, вони є також позначками, ознаками, що відрізняють її від будь-якого іншого типу людських спільнот, навіть таких, де можуть проголошувати ім’я Христа.[4] Зміцнімо ж нашу віру в надприродний характер Церкви; сповідуймо це голосно, якщо у цьому є потреба, оскільки зараз дуже багато людей (...) забули ці фундаментальні істини і намагаються запропонувати образ Церкви, в якому вона не є ані Святою, ні Єдиною. Вона не може бути й Апостольською, адже не спирається на скелю Петра. Ця підміна не є також Вселенською, бо вона уражена невиправданими недосконалостями та людськими забаганками.[5]
Ці сильні та зрозумілі слова святого Хосемарії постають надзвичайно актуальними і так буде завжди. Як нещодавно жалкував Папа Франциск про те, що навіть сьогодні дехто говорить: «Христос – так, Церква – ні», або ж «Я вірю в Бога, але не в священиків». Вони кажуть: «Христос – так, Церква – ні». Тим не менше, саме Церква несе нам Христа, і це приводить нас до Бога. Церква є великою сім’єю Божих дітей. Звичайно, вона включає і людський аспект: у тих, хто складає її, пастирях і вірних, є недоліки, недосконалості, гріхи, (...),однак прекрасним є те, що коли ми усвідомлюємо собі, що ми є грішниками, віднаходимо Божу милість. Бог завжди прощає[6]; і дарує нам прощення через Церкву, яка зберігає слово спасіння і таїнства, що нас освячують.
У Святій Церкві ми католики знаходимо нашу віру, наші норми поведінки, нашу молитву, значення братства, сопричастя з усіма померлими братами, що перебувають у Чистилищі – Церква, що страждає - і тими, які насолоджуються блаженним спогляданням та вічною любов’ю Трисвятого Бога – Церква, що торжествує. Церква, що залишається у цьому світі, і, в той самий час, перевищує історію. Церква, яка народилась під покровом Марії, і яка продовжує, на землі і на Небі, вшановувати її як Матір.[7]
Святий Хосемарія, який день за днем до божевілля любив Святу Церкву, навчав нас такого ж ставлення до Церкви. З самого моменту створення Опус Деі, він ясно бачив: шлях, щоб віддати Богові всю належну славу, щоб поставити Христа на чолі усіх людських справ, має бути знайдено у прагнення Omnes cum Petro ad Iesum per Mariam!Ми повинні об’єднатись з Ісусом через Марію, в єдності в намірах і прагненнях із Римським Понтифіком, Вікарієм Христа на цій землі. У книзі Шлях святий Хосемарія, звертаючись до всіх католиків, написав: “Et unam, sanctam, catholicam et apostolicam Ecclesiam!... – Мені зрозуміла твоя пауза, коли ти з насолодою молишся: вірую в Єдину, Святу, Вселенську й Апостольську Церкву...”.[8]
Церква є єдиною, бо вона є “народом, об’єднаним єдністю Отця і Сина і Святого Духа”[9], і ця єдність встановлюється завдяки потрійному зв’язку віри, культу – особливо євхаристійного – і ієрархічної єдності. В той самий час, вона (Церква) вселенська, відкрита для всіх народів, для всіх рас і для всіх культур. Багате розмаїття літургійних обрядів, богословських та духовних традицій і дисципліни не тільки не заважають єдності, але навпаки – унаочнють її. Саме тому, “визнаючи наявність поза організмом Церкви Христової великої кількості елементів правди і освячення, які, власне, ій і належать і спрямовані до католицької (вселенської) єдності (пор. Lumen gentium, 8), і віруючи в дію Святого Духа, який викликає у серцях учнів любов до цієї єдності (пор. Lumen gentium, 15)”[10], слід стверджувати, що спасіння людям надається через Церкву. “Ми віримо в те, що Церква є необхідною для спасіння, бо Христос, який є єдиним Посередником і єдиною дорогою спасіння, є присутнім для нас у своєму тілі, яким і є Церква (пор.Lumen gentium, 14). Але божий план спасіння обіймає всіх людей”[11].
Отже, чи розумієте ви красу нашої католицької віри? Як говорив наш Отець, (Церква) заспокоює усі тривоги людського серця, навчаючи, що Свята Воля Божа полягає в тому,щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди.[12] Для цього (Церква) пропонує своїм вірним засоби спасіння, і, також, як результат - апостольське завзяття, прагнення проголошувати всім знання і любов Христа є природною частиною християнського покликання. Ніщо не може нас звільнити від цієї відповідальності, і ми також повинні замислюватись: наскільки ця відповідальність є важливою для мене? В якій мірі прошу про неї для всього людства?
Звичайно, що “ті, які без вини ігнорують Євангеліє Христа і його Церкву, але все ж таки щиро шукають Бога і, з допомогою благодаті, намагаються своїми ділами втілювати його волю, яку вони пізнають через голос совісті, можуть отримати вічне спасіння”[13]. Однак, Господь хоче покладатись також і на наше співробітництво у справі євангелізації: кожен з нас має прагнути щодня проголошувати звістку про спасіння і співпрацювати із ділом викуплення. Тому що, як зазначав святий Хосемарія Ескріва, ми не повинні забувати про те, що свідомість може деформуватись через провину, затвердівати у гріху і протистояти спасенній дії Господа. Від цього і походить необхідність проголошувати вчення Христа, правду віри і норми моралі; звідси походить також і потреба у таїнствах, всі з яких встановив Христос як джерела його благодаті і як засоби від страждань, що походять з нашої падшої природи.[14]
“Таким чином Церква поєднує молитву і працю, для того щоб цілий світ у всій своїй повноті перетворився у Божий народ, містичне тіло Христа і храм Святого Духа, і у Христі, центрі усього, було вознесено славу честь Творцеві і Отцю всесвіту”[15].
Ми живемо у той час, коли постає термінова необхідність працювати задля збудування Церкви. Але ми не повинні втрачати надії чи впадати в песимізм у контексті релятивізму і байдужості, а іноді й навіть гірше – у сучасному контексті відмови від Бога, який швидко поширюється в багатьох місцях. Якщо ми бажаємо мати серйозне ставлення до нашої віри, ми повинні примножувати наші зусилля, щоб наблизити душі до Господа і до Церкви. Але не варто думати, що це справа для титанів: ми лише повинні робити все те, що є в наших силах, спрямовуючи рішуче все наше життя до Господа. Утішитель (Святий Дух) завжди діє у серцях, пробуджуючи у кожному, інколи в найнеочікуваніші моменти, сильну спрагу вічності і надприродного. І кожен з нас повинен бути готовим відповісти на його заклики. Бути Церквою – це означає бути Народом Божим, по великому задуму любові Отця, бути Божою закваскою в нашому людстві, це означає проголошувати й нести Боже спасіння у наш світ, який часто втрачає орієнтири, потребує відповідей, які вселяють мужність і надію, що додають нових сил у дорозі. Церква має бути місцем милосердя і надії на Бога, де кожен може відчути себе прийнятим, любленим, прощеним і натхненним для праведного євангельського життя[16].
Наполягаю: давайте сповнимось довір’ям, не залишаючи жодної можливості впасти у відчай. Наша епоха є багатою можливостями розуміти і поширювати добро. Щодня ми маємо різні нагоди, щоб показати Господу нашу прихильність до Нього, розповідаючи про Нього тим, кого зустрічаємо на нашому шляху. Давайте збільшимо нашу довіру Господу. Бог сильніший! – вигукує Святий Отець, - І знаєте, чому Він сильніший? Тому що Він – Господь, єдиний Господь. Бог сильніший! І я б додав, що реальність, часом похмура, затьмарена злом, може змінитися, якщо ми першими принесемо туди світло Євангелія, насамперед нашим життям. Якщо хтось на стадіоні, (...), в темну ніч запалить вогонь, його буде ледь видно, але якщо більше сімдесяти тисяч людей запалять кожен свій вогонь, стадіон засвітиться. Зробімо так, щоб наше життя стало світлом Христа, і понесімо разом світло Євангелія в реальність[17].
Давайте відповімо на ці слова Римського Понтифіка, намагаючись робити усе необхідно, щоб на роботі, в родинному житті, в соціальних стосунках, в заняттях спортом – кожної миті – сіяло світло послідовників Христа, підкріплене молитвою і частим прийняттям таїнств Сповіді та Євхаристії.
З нагоди свята Святого Хосемарії у цілому світі до Неба було піднесено багато молитов, а особливо в Священній Євхаристійній жертві Святої Меси. Тож будьте певні, як повторював наш дорогий отець Альваро, що це були молитви туди й назад: Господь нам їх віддасть, щоб вони дали плоди як в нас самих, так і в наших друзях.
Найближчим часом я поїду до Бразилії, щоб разом зі Святим Отцем взяти участь у Всесвітній Зустрічі Молоді, яка відзначатиметься у Ріо-де-Жанеіро в кінці липня. І потім, якщо на то є Божа воля, я заїду на деякий час до Чилі, Уругваю та Аргентини, щоб особисто поговорити з моїми доньками і синами, і всіма тими, яким допомагає Прелатура, і сказати їм, що Церква очікує велику кількість справ від усіх; що Папа Франциск, як і його попередники інші Римські Понтифіки, опирається і розраховує на всіх і на кожного для поширення звістки Христа у цілому світі, саме це він дав мені зрозуміти на персональній аудієнції, яку мені було надано 10 червня. Продовжуйте молитись за нього і в його намірах. Як завжди, я розраховую на всіх вас, щоб Господь дарував багато духовних плодів у дні мого перебування в Бразилії і в інших місцях, до яких я планую прямувати потім. Усі ці обставини заохочуєть нас ще більше єднатись із наступником Петра: ми повинні бути близько до нього як діти, які підтримують його особисто і його служіння Церкві і душам.
7-ого липня річниця того, як отець Альваро попросив про вступ до Справи. Я віддаю його заступництву вірність кожного з нас нашому християнському покликанню. Згодом, 16 липня, святкуватимемо урочистість Пресвятої Діви Марії з гори Кармель. Саме до неї я звертаюсь, щоб вона, за її материнським заступництвом, наповнювала нас прагненням святості і апостольським завзяттям.
Передаю вам цей лист із Сарагоси, куди я приїхав на запрошення єпископа, щоб освятити статуї Святого Хосемарії Ескріва і блаженного Йоана Павла ІІ, які будуть виставлені в одній із місцевих церков для вшанування вірними. Потім я виїду до Памплони, де зупинюсь на декілька днів, а вже потім продовжу мою подорож до Південної Америки. Прошу вас про молитву у моїх намірах.
З усією моєю любов’ю, благословляю вас,
ваш Отець
+ Хав’єр
Сарагоса, 1 липня 2013 року.
[1] Катехизм Католицької Церкви, № 766.
[2] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, № 4.
[3] Римський Мисал, Нікейсько-Константинопольський Символ віри.
[4] Святий Хосемарія Ескріва, Проповідь Надприродна мета Церкви, 28.05.1972.
[5] Святий Хосемарія Ескріва, Проповідь Надприродна мета Церкви, 28.05.1972.
[6] Папа Франциск, Промова на загальній аудієнції, 29.05.2013.
[7] Святий Хосемарія Ескріва, Проповідь Надприродна мета Церкви, 28.05.1972.
[8] Святий Хосемарія Ескріва, Шлях, № 517.
[9] Святий Кипріян, Недільна молитва, 23 (PL 4, 553).
[10] Павло VI, Символ віри Божого народу, 30.06.1967, № 22.
[11] Павло VI, Символ віри Божого народу, 30.06.1967, № 23.
[12] 1 Тим 2,4.
[13] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, № 16.
[14] Святий Хосемарія, Проповідь Надприродна мета Церкви, 28.05.1972. Пор. Святий Фома Аквінський, S. Th. q. 62, a. 1 і q. 61, a 2.
[15] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, № 17.
[16] Папа Франциск, Промова на загальній аудієнції, 12.06.2013.
[17] Папа Франциск, Промова на загальній аудієнції, 12.06.2013